Короткі історії, притчі, оповідання... для душі...(взяті з інтернету)

МИША
Якось одна чемна і добре вихована мишка, що мала симпатичний домашній вигляд, відчайдушно тікаючи від кота, опинилася у пивниці багатої вілли. Там було зовсім темно і мишка впала до якоїсь дивної калюжі. Це був добрий коньяк, що витік через попсутий отвір дубової бочки. Мишка несміливо лизнула дивну рідину. Смак їй сподобався. Це було щось міцне та запашне і гріло горло, мов вогонь.
Коли вона “випила” цілу калюжу, то нараз випросталася, вдарила себе лапками у груди, скорчила грізну міну і заволала: “I де той кіт?”

Дуже багато людей у нашому часі мають хіба що мишачу відвагу.

 Бруно Ферреро


Зустріч

– Я сидів сам-один в купе потягу.
Згодом зайшла якась дівчина, – розповідав незрячий юнак-індус. – Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.
“Чи їде вона до Дехра Дун?” – подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зрадити їй, що я невидющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.
– Я їду до Сахаранпура, – заговорила дівчина. – Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди прямуєте ви?
– До Дехра Дун, а потім до Муссорії, – відповів я.
– О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші.
– Так, це найкращий сезон, – погодивсь я, линучи думкою до тих часів, коли я був ще видющим. – Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз’їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.
Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши:
– Як там, за вікном?
Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.
– А чому ви не поглянете у вікно? – запитала вона зовсім невимушено.
Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.
– А ви помітили, – наваживсь я сказати, – що ті дерева неначе мчать у далечінь?
– Так завжди здається, – відповіла вона.
Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:
– У вас дуже цікаве обличчя.
Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.
– Приємно чути, – мовила. – Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!
“Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне”, – подумав я і зазначив тоном знавця:
– Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми вродливим.
– Ви дуже люб’язні, – подякувала вона. – Але чому у вас такий невеселий вигляд?
– Бо незабаром ви покинете цей вагон, – відповів я доволі несподівано для самого себе.
– Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.
А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. Її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам’яті до кінця подорожі, а може, й довше.
Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.
Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником.
– Шкода, що не можу бути таким привабливим попутником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, – звернувся до мене мужчина, стараючись зав’язати розмову.
– То дуже цікава дівчина, – підтвердив я. – Чи не могли б ви сказати мені ... яке в неї волосся, довге чи коротке?
– Не пам’ятаю, – відповів попутник доволі байдужно. – Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого ... вона ж невидюща. Ви не помітили?

Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!

Бруно Ферреро 

ПРИТЧА «МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА»Одній маленькій дівчинці треба було зробити, операцію. Доктор сказав їй перед тим, як покласти на операційний стіл:
- Перш, ніж тебе вилікувати, ми тебе укладемо спати.
Дівчинка глянула на нього і, посміхаючись, сказала:
- А якщо ви мене покладете спати, то мені треба перш помолитися.
Вона схилила коліна біля столу і сказала:
- Я лягаю спати, Господи, і прошу Тебе зберегти душу мою. Але якщо мені доведеться померти, перш ніж я прокинусь, то прошу Тебе, Господи, візьми душу мою до Себе.
Доктор після розповідав, що цього вечора він помолився в перший раз за тридцять років!

Кожна людина, хоч би як вона була маленька, може служити Богу молитвою. Дяка Богові, що є маленькі молитви, маленькі слова, маленькі справи та пісні, доступні навіть дітям, якими вони можуть навчати і приводити до Бога і нас, дорослих.

СПОКУСА
Дві маленькі сестрички, прослухавши біблійну історію про вигнання Адама і Єви з раю, сказали татові:
- Тату, якби ми з Оленкою були в раю, то нізащо б не з'їли плід пізнання добра і зла. Адже Бог не дозволив його чіпати, правда, тату?
- Правда, - усміхнувся батько і поклав дітей спати.
На ранок тато встав раніше за всіх, зловив у дворі горобця і посадив його в непрозору каструльку. Розбудивши дівчаток, він показав їм каструльку, яку поставив на підвіконня відритого вікна в кухні і сказав:
- Будь ласка, не знімайте кришку з цієї каструльки, поки я не прийду з роботи. Коли я повернуся, то сам покажу вам сюрприз, який там знаходиться. Якщо будете слухняні, куплю вам нову гру.
Тато пішов з мамою на роботу, а дітлахи залишилися вдома самі. Всіма силами намагалися вони себе відволікти від каструльки, що стоїть на кухні. Вони давно переграли в усі ігри, які знали, але цікавість не давало їм спокою - дуже хотілося зазирнути в каструльку. Зрештою, старшенька Маша вмовила сестричку Оленку, яка ще боялася, що тато буде лаятися, заглянути в каструльку.
- Ми тільки одним оком глянемо і закриємо, - сказала вона, - тато навіть не дізнається. Але як тільки Оленка підняла кришку, горобчик вилетів у вікно. Злякавшись, дівчатка зачинили порожню вже каструльку.
Увечері повернувся тато і,побачивши, що каструлька порожня, сказав:
- Ну що, маленькі Єви, - не витримали, випустили пташку. Ось так і Єва не втрималася, щоб не спробувати плід пізнання добра і зла.
- Тату, а що це було за дерево таке, і чому з нього не можна було їсти? - запитала Маша.
- Дерево було звичайним, і плоди їстівними, але, порушивши заборону Бога, перші люди самі як би вибрали зло замість добра, тому, що всяке зло починається з неслухняності, а з послуху все добре, чому б навчив Бог перших людей, коли вони були б слухняні. Цей горобчик був для вас сьогодні деревом добра і зла, і ви теж не послухалися мене. Випробування Адама і Єви виявилося вам не під силу.